Это меня касается…

Василиса Савицкая  

Не надевайте вы людей,
Тех, что малы вам по размеру :
Носить придется много дней
Ну, а дышать потом как, в меру?

Бывает так, что вдруг надел,
Но маловат и жутко давит.
Печальный в этом есть удел
Но не тяни, коль не налазит.

Не надевайте вы людей,
Тех, что сжимают ваше сердце:
Все скажут: “Надобно добрей”,
Но жизнь твоя и шаг инерций

Не бесконечен, ты пойми!
И если душу в узел крутит
Тот человек, что на корню
Всю жизнь твою так мерзко мутит

Тот, что не верит, не идет
С тобой плечом к плечу ступая,
Возьми в кулак ты все свое,
Сними того, кто так сжимает

Он как корсет стальной сидит
Из убеждений, мыслей, правил.
Дышать комфортно не дает,
А только давит, давит, давит…

Коль расползается по швам,
Теряет форму, цвет и прочность,
Иди вперед ты лучше сам-
Дышать так легче будет, точно.

Твой человек как свитер мягок.
Он тепл: и в дождь, и в град, и в снег.
Не колет бирками, не давит,
Дает дышать легко тебе.

Твой человек – он по размеру
Комфортно, нежно так сидит
Не надевай, кто маломерит,
Ищи свое… и с ним иди…

 

Млинці з цукром

Красунечка Мілаша

Млинці з цукром

  • Знову відмовилася від молочного. Цього разу була сирна  запіканка і все ж не захотіла  з’ їсти, – Миколаївна підсумувала розмову з мамою Мілаши.
  • Оце така у нас проблема, не можемо й ми вмовити. Ми самі з чоловіком молочне-ні на дух,-пояснила мама Олена.
  • Тоді, можливо, заберете запіканку з собою?-продовжила вихователька.
  • Давайте, я бабусі віддам, вона дуже любить запіканки, – Міла сплеснула в долоньки.
  • Ось і гаразд, – полегшено зітхнула Миколаївна. – Почекайте, зараз винесу ваш шматочок.

Дівча по дорозі додому розмірковувало:

  • Я бабусі запіканку віддам, можливо, вона мені млинці з цукром зробить…Вона знає, як я їх люблю.

Мама крадькома посміхнулася.

Хутко переодягнувши «чемний» одяг на зручно-прогулянковий, Міла побігла до квартири дідуся та бабусі. Гостинець бабуся взяла залюбки, переломила навпіл та поділилася з дідусем. Мілашу цьомнула в щічку:

  • Яка вкусняча, дякую, моя рибонька, жаль, що ти не любиш таку смакоту.
  • Бабуся, може…млинців зробимо?-хитренько прошепотіла онука,- з цукром,  я їх дуже- дуже хочу…
  • Молоко є, свіженьке, і яйця, і цукор, зробимо, чому ж не напекти!-бабця Зоя рада була віддячити онуці, виконавши її забаганку.
  • Оце ми «подружки»,- Мілаша обійняла бабусю  й та ще раз поцілувала хитрунку.

На кухні клопоталися дві різні господині. Одна подавала продукти, інша сіяла борошно, розбивала яйця та висипала ваніль та цукор. Тільки Мілаші довелося затуляти вуха, коли блендер робив свою змішувальну справу. Вона ще з малечку не любить, коли занадто голосно працює побутова техніка чи бухкає музика, волають не своїм голосом діти чи гудуть по дорозі машини… Так і цього разу-блендер занадто голосно порушував комфорт на кухні. Справу зроблено-млинці можна смажити. Ось і пательня, і олія, і слинка, якої повен ротик Міли-такі пахощі лоскотали витримку дівча. Перший млинець уже на тарілці. Міла обережно пальчиками відщипнула засмажений окраєць, посмакувала, примружуючи від вдоволення очі.

  • Смакота!- це слово-відзнака за сумісні старання.
  • Обережно, нехай охолоне, – застерегла бабуся.
  • Я поки що цукром притрушу,- знайшла справу до душі Міла

Нічого, що на кухонному столі були розсипані «неслухняні» кришталики цукру. Онука на рівних допомагає бабусі. І це варте того, щоб пробачити певні «неподобства» із чистотою…

Тарілка «хизувалася» гіркою млинців. Ротик Мілашки лиснівся щастям від з’їдених борошняних «сонечок» та ще й торбинка із гостинцями помандрує до татка й мамусі.  Бабуся, витираючи рушником руки, подумала:

  • Яка смачна була запіканка.  Я так ЇЇ люблю…

 

Рожеві окуляри-яблучка.

Мілаша

Рожеві окуляри-яблучка

  • Тут для тебе подарунок від Мілаши, – сказав дідусь, коли бабця Зоя після денного спочинку вийшла із кімнати.

На столику лежали рожеві окуляри-яблучка. Насичені рожевим! Яблучка з хвостиками! Маленькі милі окуляри Мілашки.

  • Міла забігала, не хотіла тебе будити, принесла морозиво та ці окуляри,- додав дідусь.

Бабуся розпливлася у посмішці, потримала сюрприз від онуки в руках та пригадала, з чого все це почалося.

Цього ранку до садочка Мілашу везла вона на велосипеді. У доньки уроки тільки з п’ятого (до слова, вона вчителює в школі), тому черга поспішати до дитячого садка за бабусею. Чому тато Міли не супроводжує доньку? Він працює будівельником, їздить із самого світанку далеко на об’єкти, тому Міла і він разом-свято у їх сімейці. Отже, на велосипед!

  • Сіла? Ніжки розставила, щоб у спиці не потрапили?- запитала, аби нагадати про безпечну подорож.
  • Так, – вмостилася зручно Міла.
  • Ну то поїхали!  І велик поволі почав набирати швидкість.

По стежці, на дорогу, повз магазини, машини, пішоходів, які здебільшого були знайомими бабусі та привітно віталися кивком голови, «подружки» прямували до «Малятка». Так називається новий садочок Міли. Чому новий? Так сталося, що у біографії Мілаши вже два садочка: «Чебурашка» та «Малятко». Із «Чебурашкою» вийшла прикрість: не із дітками із групи, а із змінним вихователем, яка виявилася, на думку і мами, і бабусі, нелюдяною, тією, що «скалічить» характер їх «квіточки», відносячись до неї як до ув’язненої: грубо та різко. Ось коли була Петрівна, все було добре, та вона пішла на відпочинок і вихователі почали змінюватися, немов колір у хамелеонів (є така тваринка, поцікавтеся в дорослих. Вам стане цікаво!)  Дідусь на рішення батьків Міли змінити садочок, мудро підкреслив: «Аби дитині було добре.» У «Малятку» інша справа-із поняттям «добре». Миколаївна (так усі дітлахи групи та й дорослі називали виховательку) здивовано зустріла дівчинку Мілу, яка виявилася доволі розкутою, як для новачка. Жінка  виважено розповіла про життя-буття у «Малятку». Не забула вона й поцікавитися, чому перейшли із «Чебурашки», адже там комфортно, тепло, а головне-близько до Мілиного дому. Мама Олена (це Мілашина матуся) все коротко пояснила, додавши, що загалом ні Міла, ні її сім’я – люди неконфліктні. Просто так сталося…

…Ось так із того дня після новоріччя (саме тоді з’явилася в онуки нова група, дітки та дорослі) пройшло кілька місяців. Вже майже літо, у Мілаши все чудово. Миколаївна коли хвалить, а коли й поради дає, аби все було як слід із вихованістю та навчанням. Важливо те, що Мілу тут зустрічають завжди привітно й проводжають зі словами: «До завтра. Щасливо. Чекаємо.» А вона залюбки біжить до садочка, у вихідні промовляючи: «Ще скільки днів будемо вдома? Хочу до діток, у садок.»

Отож бабусин велосипед кольору фуксії (змішані фарби рожевого та фіолетового) їхав до садочка.

  • Міла, нагадаєш мені, що треба купити окуляри,- попросила бабуся Зоя Мілу.
  • У тебе ж є,-зауважила дівчинка.
  • Це не ті, у мене для кращого зору, а треба від сонця, – додала бабуся.
  • А-а-а-а…,- зреагувала Міла,- добре, нагадаю.

День у садочку пролетів, мама Олена, прямуючи додому та тримаючи Мілашу за руку, розпитувала про справи доньки. Та Міла поспішала до квартири, навіть не стала їсти похапцем куплене морозиво: для себе, мами, тата, дідуся і, звичайно, бабусі. В квартирі вона порпалася у своїх «іграшкових скарбах», щось ретельно перекладаючи та шукаючи.

  • Що ти шукаєш?-поцікавилася мама.
  • Окуляри, ті, що дядя Толя і тьотя Оля подарували мені на Новий рік.
  • Навіщо вони тобі?
  • Треба…бабусі, щоб у неї очі від сонечка не боліли і сльози не текли. Я їй подарую,-пояснила Мілаша.

Мама віднайшла набір окулярів: білі, рожеві та блакитні, у формі яблучок, кумедні…

  • Я візьму ось ці, – Мілаша вибрала рожеві окуляри-яблучка.-Бабусі сподобаються.
  • Та вони ж маленькі на неї…,- дивно знизила плечима мама.
  • Нічого,- вигукнула донька уже в дверях, взуваючи свої хлапанці.

…Коли мама Олена показала Мілаші фото, яке прислала бабуся із Києва (була там із своїм класом на екскурсії, вона ж теж, як мама «квіточки» учителька у школі), дівчинка радісно вигукнула:

  • Я ж казала, що бабусі пасуватимуть, їй сподобається. Бачиш, очі у неї не болять і вона мені посміхається.

Саме так: бабуся Зоя на світлині біля гарного фонтана у Києві у Мілиних окулярах. Вона посміхається своїй онучці, добрій, щирій та пам’ятливій. Бабця радіє від того, що про неї дбає найкраща Мілашка у світі. А ці окуляри, впевнена, стануть найціннішим дарунком у її житті.

А може й ні? Як ви гадаєте?

27 травня. Окуляри-яблучка для бабусі

 

Зелена пір’їнка для Мілаши. (випадок)

Наша ріднесенька Емілія-Мілаша

ЗЕЛЕНА ПІР’ЇНКА ДЛЯ МІЛАШИ

( присвячую моїй “квіточці”- онуці Мілашці )

Сьогодні субота. Про це Мілаша знала, тому що мамуся не штурхала її злегка, як завжди, говорячи: «Прокидайся, сонечко, у садочок…». Вихідний день. Чи любить Емілія (це «доросле» ім’я Мілаши, яке вживає бабуся, коли на неї сердиться або хоче серйозного спілкування) вихідний? Мабуть і так, і ні. Так, тому що не лягатиме спати вдень, а гратиметься скільки заманеться. А ні, бо треба добряче почекати, коли хтось вийде на подвір’я та складе їй компанію. Отож, сьогодні субота.

Мама, як завжди скаже, що їй треба прибрати у квартирі, готувати обід , що їй ніколи гратися в ляльки чи йти із Мілашою на вулицю. Як варіант- бабуся Зоя, що мешкає у сусідньому під’їзді. Вона менш зайнята, ніж мама (так думає Міла), а ще можна сподіватися на товариство дідуся, який часто-густо клопочеться в своєму гаражі, стругаючи, пиляючи, майструючи свої нові «ідеї».

…Погода розчудова, тому немає потреби затримуватися зранку під телевізором. Бо ці мультики, відео про ляльок, про кіндер-сюрпризи та нові «круті» іграшки за зиму набридли. Хочеться на сонечко, на гойдалку, на волю!

Мілаша похапцем випила чайок із «бутером» і прожогом із п’ятого поверху вибігла в двір. Хоча вона мешкала у великій багатоповерхівці та біля будинку було достатньо місця для розваг, зелено та зручно для діток. Пісочниця- улюблене місце Міли для очікування друзів. Вона роззирнулася довкола. Так і знала, що з дітей ще нікого немає. У всіх вранішні справи: сходити з батьками на базар чи до магазину, провідати рідню, застрягнути біля «телику». Та дівчинка звикла чекати. Вона занурилася у звичну справу: робити пасочки, «пригощати» свої іграшки дивними стравами із листя, піску, квітів… Вмовляти їх не шуміти, гратися чемно, бо вони-друзі. Міллі мауз – м’яка слухняна іграшка, яка вже майже п’ять років (саме скільки Мілашці) подружка для дівчинки. Одне, що змінилося-це нові пришиті  гудзики на суконці цього мишеняти. Бабуся разом із Мілашею оздобили новорічний костюм Мілі, коли гралися взимку у квартирі. Трохи занудившись, Міла пішла в «розвідку» по двору. Може хтось її побачить із вікна квартири і вибіжить гратися. Але навіть бабусь та дідусь не виглядали з балкону, не бачили, як нудьгує їх «квіточка» (так часто бабуся її називала, коли дуже-дуже була нею вдоволена).

Що це? Мілаша відчула, як щось прошурхотіло над головою, війнуло тендітним  подихом… Дівча завмерло, підняло голівку й … побачило кружляючу пір’їнку. Маленьку, пухнасту, дуже ніжну зелену пір’їнку. Такої дівчинка зроду-віку не бачила. Тільки білі, руді та … ,словом, ті, що губили кури за гаражами на пустирищі, коли паслися. А це така гарна! Зелена. Чия ж вона? Мілаша сіла на гойдалку, поклала пір’їнку на коліна та злегка розгойдалася. Чи я ж вона? Може піти у бабусі запитати? Мама точно дуже зайнята…”Піду”,-вирішила дівчинка. Швидко побігла  сходами до бабусиної квартири, постукала.

  • Мілашка, привіт, квіточка. Ти до нас?
  • Бабуся, глянь, що я знайшла,- і дівчинка розкрила свою маленьку долоньку.
  • Яка краса!- вигукнула бабуся.
  • Я знайшла її біля гойдалки. Хто її загубив?

Бабуся, обійняла онуку, повела до кімнати.

  • Давай подумаємо разом, – сказала, примруживши очі. -Може, киця?
  • Та ні, бабусю, не киця, – Міла хмикнула, піднявши брівки догори.
  • То мабуть цуценя якесь?-хитрувала бабуся.
  • Бабуся, ти що? Це ж пір’їнка! Вона може бути тільки у пташок. А я не знаю, яка пташка її могла загубити…
  • А давай подумаємо, а краще, погортаємо книжечку із малюнками, де є зображення пташок. Де моя «Енциклопедія»? – бабця почала оглядати полиці із великими яскравими книжками, які називала «Енциклопедіями».

Міла побачила, як бабуся Зоя дістала одну із книжок.

  • Ось вона. Зараз будемо дивитися.

Вони разом почали гортати сторінку за сторінкою, розглядаючи яскраві малюнки із буквами. Міла знала деякі букви-вони з мамою їх поступово вчили, чіпляючи магніти з літерами на холодильник. Але читати ще Мілаша не могла. Тому бабуся озвучувала підписи під зображеннями птахів, а онука розглядала колір пір’їнок.

  • Це не така пір’їнка. Це сіра… Я знаю, це голуби.
  • Правильно. А глянь на цей малюнок, – припрошувала бабуся.
  • Це синичка, така до нас на годівничку прилітала. Не її пір’ячко…
  • Може ця пташка? – запитала бабуся.
  • Та ні, це ж чорна, як у ворони, – дивувалася питанню бабусі Міла.- Вона зовсім не така, як моя.
  • Ось, ось! – аж підскочила з радощів Мілаша. -Така сама, як у мене. Вона! Це ж папуга, бабуся, глянь, папуга!

Дівчинка так дзвінко кричала, що дідусь вийшов із сусідньої кімнати.

  • Що сталося? Чому галасуєш?-запитав у Мілочки.
  • Дідусь, глянь… я знайшла…надворі…зелену пір’їнку. Це папуга.
  • Оце так диво! Точно як у папуги. Саме сьогодні  сусідів папуга Кешка вилетів із клітки на вулицю. Вони його шукали, проте він  не повернувся.  Не догледіли…, на волі папузі буде складно…, – міркував дідусь.
  • І що, він більше до них не прилетить? – поцікавилася Міла, притискаючи пір’їнку до грудей.
  • Мабуть, що ні.  Десь полетів мандрувати. Йому, можливо,  в клітці сумно було, ось і випурхнув на волю,- додала бабуся.
  • А пір’їнку він мені на пам’ять залишив? – Міла щиро глянула в очі бабусі та дідуся…
  • Так, нагадав, що пташки повинні бути на волі, в клітці їм не місце. Щоб ти про це всім розповіла, то пір’їнка дісталася саме тобі.- Бабуся погладила Мілашу по голівці.
  • Зрозуміло,- серйозно сказала дівчинка. -Я пташок у клітці тримати не буду, нехай літають…А пір’їнку я покладу у цю книжку, де папуга намальований. Тільки можна пізніше, я мамі і татові хочу її показати?
  • Бабуся схвально кивнула головою:
  • Гаразд, покажи. А книжку цю я тобі дарую, щоб батьки її тобі читали і щоб ти більше знала про пташок. А ти мені будеш про них розповідати: у кого яка пір’їнка. Домовилися?

Міла взяла велику книжку під назвою «Енциклопедія». Вона запам’ятала її назву, хоча чітко вимовити це слово з першого разу не змогла.

Трохи погортавши сторінки видання, Міла пішла на балкон і виглянула на подвір’я. Ура! Вона побачила свою подружку Аню. Нарешті буде з ким гратися. Бігти й негайно! Треба ж про папугу та зелену пір’їнку розповісти Ані, мамі, татові, Дані, якщо він вийде гратися, а ще…всім, кого побачить у дворі дому. Адже таке диво не з усіма трапляється. Зелену гарну пір’їнку знайшла саме вона…

Мілаша

Поезія про крила

 

ЛІНА КОСТЕНКО
“КРИЛА”

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.

У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Надія Красоткіна

“Крила”

Хто сказав, що людина безкрила?
Що не може піднятись увись?
Незбагненна в людини є сила
І краса. Ти, лише, придивись.

Крила ті — то любов і кохання.
Крила — відданість, щедрість душі.
Виростають вони на світанні,
Коли в росах густих спориші.

Коли сонце любові багряне
Доторкнулося серця глибин.
Апогею наснага дістане
І летиш просто так, без причин.

Станеш зовсім несхожим на себе,
Кращим стане навколишній світ.
Більше в світі нічого не треба,
Тільки б той відчувати політ.

“КРИЛА ЯНГОЛА” (автор?)

Я знов самотня у пустій кімнаті,

Та душу привиди мою вже обпалили.

Ще й досі на мені вечірнє плаття,

А поруч ще лежать згорілі крила.

Дивлюсь у нікуди, але щось бачу,

Щось відчуваю в пустоті безликій…

Чому ж моя душа, така ледача,

Не прожене печаль, таку велику?!

Я згадую, хоч прагну все забути,

І спогади гублю в сплетінні болю,

А доля вимальовує маршрути,

Якими йти собі я не дозволю.

Занадто різні в нас пріорітети –

Ти розважався, я тебе любила…

Чому ж тепер я так безглуздо й вперто

Прошу летіти обгорілі крила?