Млинці з цукром

Красунечка Мілаша

Млинці з цукром

  • Знову відмовилася від молочного. Цього разу була сирна  запіканка і все ж не захотіла  з’ їсти, – Миколаївна підсумувала розмову з мамою Мілаши.
  • Оце така у нас проблема, не можемо й ми вмовити. Ми самі з чоловіком молочне-ні на дух,-пояснила мама Олена.
  • Тоді, можливо, заберете запіканку з собою?-продовжила вихователька.
  • Давайте, я бабусі віддам, вона дуже любить запіканки, – Міла сплеснула в долоньки.
  • Ось і гаразд, – полегшено зітхнула Миколаївна. – Почекайте, зараз винесу ваш шматочок.

Дівча по дорозі додому розмірковувало:

  • Я бабусі запіканку віддам, можливо, вона мені млинці з цукром зробить…Вона знає, як я їх люблю.

Мама крадькома посміхнулася.

Хутко переодягнувши «чемний» одяг на зручно-прогулянковий, Міла побігла до квартири дідуся та бабусі. Гостинець бабуся взяла залюбки, переломила навпіл та поділилася з дідусем. Мілашу цьомнула в щічку:

  • Яка вкусняча, дякую, моя рибонька, жаль, що ти не любиш таку смакоту.
  • Бабуся, може…млинців зробимо?-хитренько прошепотіла онука,- з цукром,  я їх дуже- дуже хочу…
  • Молоко є, свіженьке, і яйця, і цукор, зробимо, чому ж не напекти!-бабця Зоя рада була віддячити онуці, виконавши її забаганку.
  • Оце ми «подружки»,- Мілаша обійняла бабусю  й та ще раз поцілувала хитрунку.

На кухні клопоталися дві різні господині. Одна подавала продукти, інша сіяла борошно, розбивала яйця та висипала ваніль та цукор. Тільки Мілаші довелося затуляти вуха, коли блендер робив свою змішувальну справу. Вона ще з малечку не любить, коли занадто голосно працює побутова техніка чи бухкає музика, волають не своїм голосом діти чи гудуть по дорозі машини… Так і цього разу-блендер занадто голосно порушував комфорт на кухні. Справу зроблено-млинці можна смажити. Ось і пательня, і олія, і слинка, якої повен ротик Міли-такі пахощі лоскотали витримку дівча. Перший млинець уже на тарілці. Міла обережно пальчиками відщипнула засмажений окраєць, посмакувала, примружуючи від вдоволення очі.

  • Смакота!- це слово-відзнака за сумісні старання.
  • Обережно, нехай охолоне, – застерегла бабуся.
  • Я поки що цукром притрушу,- знайшла справу до душі Міла

Нічого, що на кухонному столі були розсипані «неслухняні» кришталики цукру. Онука на рівних допомагає бабусі. І це варте того, щоб пробачити певні «неподобства» із чистотою…

Тарілка «хизувалася» гіркою млинців. Ротик Мілашки лиснівся щастям від з’їдених борошняних «сонечок» та ще й торбинка із гостинцями помандрує до татка й мамусі.  Бабуся, витираючи рушником руки, подумала:

  • Яка смачна була запіканка.  Я так ЇЇ люблю…

 

Рожеві окуляри-яблучка.

Мілаша

Рожеві окуляри-яблучка

  • Тут для тебе подарунок від Мілаши, – сказав дідусь, коли бабця Зоя після денного спочинку вийшла із кімнати.

На столику лежали рожеві окуляри-яблучка. Насичені рожевим! Яблучка з хвостиками! Маленькі милі окуляри Мілашки.

  • Міла забігала, не хотіла тебе будити, принесла морозиво та ці окуляри,- додав дідусь.

Бабуся розпливлася у посмішці, потримала сюрприз від онуки в руках та пригадала, з чого все це почалося.

Цього ранку до садочка Мілашу везла вона на велосипеді. У доньки уроки тільки з п’ятого (до слова, вона вчителює в школі), тому черга поспішати до дитячого садка за бабусею. Чому тато Міли не супроводжує доньку? Він працює будівельником, їздить із самого світанку далеко на об’єкти, тому Міла і він разом-свято у їх сімейці. Отже, на велосипед!

  • Сіла? Ніжки розставила, щоб у спиці не потрапили?- запитала, аби нагадати про безпечну подорож.
  • Так, – вмостилася зручно Міла.
  • Ну то поїхали!  І велик поволі почав набирати швидкість.

По стежці, на дорогу, повз магазини, машини, пішоходів, які здебільшого були знайомими бабусі та привітно віталися кивком голови, «подружки» прямували до «Малятка». Так називається новий садочок Міли. Чому новий? Так сталося, що у біографії Мілаши вже два садочка: «Чебурашка» та «Малятко». Із «Чебурашкою» вийшла прикрість: не із дітками із групи, а із змінним вихователем, яка виявилася, на думку і мами, і бабусі, нелюдяною, тією, що «скалічить» характер їх «квіточки», відносячись до неї як до ув’язненої: грубо та різко. Ось коли була Петрівна, все було добре, та вона пішла на відпочинок і вихователі почали змінюватися, немов колір у хамелеонів (є така тваринка, поцікавтеся в дорослих. Вам стане цікаво!)  Дідусь на рішення батьків Міли змінити садочок, мудро підкреслив: «Аби дитині було добре.» У «Малятку» інша справа-із поняттям «добре». Миколаївна (так усі дітлахи групи та й дорослі називали виховательку) здивовано зустріла дівчинку Мілу, яка виявилася доволі розкутою, як для новачка. Жінка  виважено розповіла про життя-буття у «Малятку». Не забула вона й поцікавитися, чому перейшли із «Чебурашки», адже там комфортно, тепло, а головне-близько до Мілиного дому. Мама Олена (це Мілашина матуся) все коротко пояснила, додавши, що загалом ні Міла, ні її сім’я – люди неконфліктні. Просто так сталося…

…Ось так із того дня після новоріччя (саме тоді з’явилася в онуки нова група, дітки та дорослі) пройшло кілька місяців. Вже майже літо, у Мілаши все чудово. Миколаївна коли хвалить, а коли й поради дає, аби все було як слід із вихованістю та навчанням. Важливо те, що Мілу тут зустрічають завжди привітно й проводжають зі словами: «До завтра. Щасливо. Чекаємо.» А вона залюбки біжить до садочка, у вихідні промовляючи: «Ще скільки днів будемо вдома? Хочу до діток, у садок.»

Отож бабусин велосипед кольору фуксії (змішані фарби рожевого та фіолетового) їхав до садочка.

  • Міла, нагадаєш мені, що треба купити окуляри,- попросила бабуся Зоя Мілу.
  • У тебе ж є,-зауважила дівчинка.
  • Це не ті, у мене для кращого зору, а треба від сонця, – додала бабуся.
  • А-а-а-а…,- зреагувала Міла,- добре, нагадаю.

День у садочку пролетів, мама Олена, прямуючи додому та тримаючи Мілашу за руку, розпитувала про справи доньки. Та Міла поспішала до квартири, навіть не стала їсти похапцем куплене морозиво: для себе, мами, тата, дідуся і, звичайно, бабусі. В квартирі вона порпалася у своїх «іграшкових скарбах», щось ретельно перекладаючи та шукаючи.

  • Що ти шукаєш?-поцікавилася мама.
  • Окуляри, ті, що дядя Толя і тьотя Оля подарували мені на Новий рік.
  • Навіщо вони тобі?
  • Треба…бабусі, щоб у неї очі від сонечка не боліли і сльози не текли. Я їй подарую,-пояснила Мілаша.

Мама віднайшла набір окулярів: білі, рожеві та блакитні, у формі яблучок, кумедні…

  • Я візьму ось ці, – Мілаша вибрала рожеві окуляри-яблучка.-Бабусі сподобаються.
  • Та вони ж маленькі на неї…,- дивно знизила плечима мама.
  • Нічого,- вигукнула донька уже в дверях, взуваючи свої хлапанці.

…Коли мама Олена показала Мілаші фото, яке прислала бабуся із Києва (була там із своїм класом на екскурсії, вона ж теж, як мама «квіточки» учителька у школі), дівчинка радісно вигукнула:

  • Я ж казала, що бабусі пасуватимуть, їй сподобається. Бачиш, очі у неї не болять і вона мені посміхається.

Саме так: бабуся Зоя на світлині біля гарного фонтана у Києві у Мілиних окулярах. Вона посміхається своїй онучці, добрій, щирій та пам’ятливій. Бабця радіє від того, що про неї дбає найкраща Мілашка у світі. А ці окуляри, впевнена, стануть найціннішим дарунком у її житті.

А може й ні? Як ви гадаєте?

27 травня. Окуляри-яблучка для бабусі